четвер, 29 квітня 2010 р.

Пролегомени до типології режиму :)

Коли Слава Вакарчук співав про те, що настали херові часи, то були ще тільки квіточки. Вовчі ягоди тоннами настав час жерти щойно тепер. Одвічними ліками на таку приключку є, звісно, література. Можна, спостерігаючи мармизу Яніка чи Табачника, Азарова чи Юща, Тимошенчихи чи Тягнибока по телевізору, вимкнути звук і знову заглибитися у чарівний світ героїв Леся Подерв'янського. Іноді мені здається, наче він уже все сказав, що лиш можна сказати про наш довбаний політикум, але їхня тупість невичерпна. Отож, знову і знову припадаймо до животворного джерела і намагаймося уявити за глибокими й опуклими описами класика наших гидомирних і почваркуватих депутастів і депутан.

А ще я страшенно люблю Довлатова. Теж помічний класифікатор дебілів. У нього є розкішне есе «ЭТО НЕПЕРЕВОДИМОЕ СЛОВО "ХАМСТВО"». Давно покійний класик російської літератури могутньо охарактеризував там певні пролегомени до феноменології духу донецьких пацанів і дєвок, зокрема їхнього пахана, якому на зоні дали пророче поганяло "Хам". Спішу поділитися (виділення мої):

"Наглость — это в общем-то способ действия, то есть напор без моральных и законных на то оснований, нахальство — это та же наглость плюс отсутствие стыда, что же касается грубости, то это скорее — форма поведения, нечто внешнее, не затрагивающее основ, грубо можно даже в любви объясняться, и вообще действовать с самыми лучшими намерениями, но грубо, грубо по форме — резко, крикливо и претенциозно.

Как легко заметить, грубость, наглость и нахальство, не украшая никого и даже заслуживая всяческого осуждения, при этом все-таки не убивают наповал, не опрокидывают навзничь и не побуждают лишний раз задуматься о безнадежно плачевном состоянии человечества в целом. Грубость, наглость и нахальство травмируют окружающих, но все же оставляют им какой-то шанс, какую-то надежду справиться с этим злом и что-то ему противопоставить.


(...)


С хамством же все иначе. Хамство тем и отличается от грубости, наглости и нахальства, что оно непобедимо, что с ним невозможно бороться, что перед ним можно только отступить. (...) Хамство есть не что иное, как грубость, наглость, нахальство, вместе взятые, но при этом — умноженные на безнаказанность. Именно в безнаказанности все дело, в заведомом ощущении ненаказуемости, неподсудности деяний, в том чувстве полнейшей беспомощности, которое охватывает жертву. Именно безнаказанностью своей хамство и убивает вас наповал, вам нечего ему противопоставить, кроме собственного унижения, потому что хамство — это всегда «сверху вниз», это всегда «от сильного — слабому», потому что хамство — это беспомощность одного и безнаказанность другого, потому что хамство — это неравенство".

Що ж, іще раз низький поклін дрібному клеркові в адміністрації велета політичної думки Балоги панові Ющенкові та його вінцекосій прем'єрці за утвердження в країні безкарності "для своїх", цілковитої деградації судової системи (тут найщиріші побажання якомога скорше опинитися у пеклі батькам сього бардаку Кучмі з Медведчуком) і виплеканої тварюками з усіх політичних сил ідеї нерівності, заснованої на недоторканності для бандитів, мільйонних квартирних субсидіях для мільйонерів і пакетах із гречкою для жадібних бабусь із швондерівським минулим. Тра шось із тим робити.

середу, 28 квітня 2010 р.

Що ж нам робити із опозицією?

Це лише перша постановка питання. Відповіді я не знаю і близько. Єдина аналогія, яка спадає на гадку, - Гітлер прийшов до влади в Німеччині демократичним шляхом, на виборах, які би визнала легальними кожна сучасна продажна європомийниця на кшталт ОБСЄ чи Ради Європи. Ліві, які йому протистояли, тобто соціал-демократи і комуністи, настільки ненавиділися навзаєм, що не створили противаги, хоча мали разом більшість, а помірковані праві "прагматично" пішли за придуркуватим "харизматом", який надсадно репетував на мітингах, а в самого не було копійки на партійну діяльність, і якби не несподівана перемога, то НСДАП неминуче б збанкрутувала.

І ще - про перспективи об'єднаної опозиції. Є такий вірш німецького пастора Мартіна Німьоллера, радикального націонал-консерватора, спершу антисеміта і прихильника нацистської партії, а відтак одного із засновників антинацистської Сповідницької Церкви (Bekennende Kirche), у 1937-1945 роках в'язня концтаборів у Заксенгаузені і Дахау. Існують різні версії вірша, опубліковані у його повоєнних мемуарах і статтях, тут я наведу приведену у Владислава Бартошевського:

Коли наці прийшли за комуністами, я промовчав, бо не був комуністом.

Потім настала черга євреїв, і я знову промовчав, адже не був євреєм.

Потім прийшли за профспілковими діячами, а я і тим разом промовчав – бо не був членом профспілки.

Потім прийшли за католиками, і я не заперечував, адже був протестантом.

Аж нарешті прийшли за мною – і не було вже нікого, хто б обстояв мене.

суботу, 24 квітня 2010 р.

Тези до ситуації в сфері культури та інформаційного простору сучасної України

На прохання Лесі Коваль підготував ці тези (копілефт :) ) для озвучення у всіх можливих авдиторіях на предмет усвідомлення викликів і загроз, що дає нагоду переосмислити ситуацію, зокрема, коли йдеться про широко усвідомлену культурну сферу. Слід наголосити, що політологи й аналітики, а слідом за ними й політики та адміністратори різного рівня, мають спокусу надмірних узагальнень, механіцистичного потрактування дійсності. Зосередившись винятково на теоретичних побудовах, на розборі диспозицій глобальної шахівниці, вони гублять сенс того, чим займаються. Адже їхня мета – не всеохопна влада і не абстрактна безпека (найчастіше кількох високопоставлених персон), а зафіксоване у найважливіших документах людства право кожної людської істоти на життя і на щастя.

Якщо звузити головні акценти до того, що ми маємо тут і тепер, пріоритетними чинниками викликів і загроз у найближчому майбутньому залишатимуться:

загальні глобальні тренди

• стрімкого переходу обміну інформаційними потоками у цифрову сферу,
• розвитку семантичного капіталізму, який наразі залишається інновацією і не має напоготові добре розвинутих інфраструктур (один із наслідків – так звана світова економічна/фінансова криза, яка насправді зумовлена власне диспропорцією між динамікою інновацій та відставанням інфраструктури);

дедалі помітніша профанація структур громадянського суспільства і вартостей, на яких донедавна розвивалася євроатлантична цивілізація:
• в запрограмованому сталінською школою протистоянні ліберально-демократичним вартостям люди, виховані в тоталітарній парадигмі суспільства, які становили і становлять більшість у сучасному світі, намагаються імітувати компоненти успішних соціально-політичних проектів вільного Заходу,
• ці люди не усвідомлюють комплексності громадянського суспільства, що призводить до невдач і наступної дискредитації ліберальних моделей, на зміну яким приходить їх дегенерована мутація – популізм,
• в конкретному українському випадку ми не змогли запозичити добре функціонуючі зразки цивільних інституцій українців із країн поселення, цей ресурс драматично вичерпується у зв’язку із біологічними чинниками – старінням і вмиранням того покоління, яке ще відчувало зобов’язуючий зв’язок із Україною,

через абсолютно провальну політику США і ЄУ упродовж останнього десятиліття регіональною домінантою Європи, як і наприкінці 30-х років ХХ століття, стала неофашистська авторитарна Росія; перед нафтогазовою потугою режиму Путіна бюргерська Європа капітулювала – сьогодні, як і в 1938 чи 1981 році, вона не хоче "воювати за Ґданськ", тим більше, що і "Ґданськ" (у постаті ґданського політика Дональда Туска) уже успішно інкорпорується в проект "нової Ялти";

не менш провальною була упродовж останнього п’ятиріччя політика українського керівництва – замість системної послідовної модернізації ми отримали


• повний розвал гуманітарної сфери,
• посилення турбулентності в усіх ключових сферах гуманітарної сфери,
перетворення гуманітарної сфери із площини консенсусу та бази національного розвитку в майданчик політичних антагонізмів і взаємної війни на знищення, після якої територія України перетвориться на гібрид великопанського мисливського угіддя для вибраних, зони суворого режиму навколо нашого найціннішого – трубопроводів, і базару, перевалочної бази товарів, виготовлених у інших країнах,
• попередня думка особливо актуальна, коли йдеться про інтелектуальний, інформаційний продукт; відчуття катастрофізму посилюється гоблінськими замашками нової української влади, яка наче поставила собі за мету перетворити нашу гуманітарну сферу на "смітник Господа нашого"
• один із "просунутих" інструментів "трешизації" гуманітарної сфери, запозичений у "великого брата" на півночі, – поступове цілковите згортання бюджетного фінансування освіти, науки, мистецтва, інтелектуальної сфери тощо із переведенням її на 100%-ву самоокупність, що неминуче веде до витіснення або принаймні жахливої деградації україномовного сегменту гуманітарної сфери, величезного марнування людського потенціалу, врешті втрати підстав суверенного існування та розчинення у "русском море".

Поки що перспективи протистояння цим загрозам дуже невиразні, а шанси виходу з кризи мізерні. Основним реальним інструментом порятунку є розбудова несфальшованого громадянського суспільства. Форум видавців сприяв і сприятиме багатоманіттю освітніх, мистецьких, медіальних ініціатив, вбачаючи своє завдання у розбудові їх інституційного підложжя. Справжньою драмою залишається відсутність багатих людей, ладних жертвувати на подібні гуманітарні проекти – так погано не є навіть у Росії. Поки що реальний ресурс дають лише іноземні фонди та місцеве самоврядування. Надія залишиться тільки тоді, коли ми зможемо ефективно працювати із наймолодшими громадянами, які післязавтра стануть опорою громадянського суспільства, відтак Форум уваги приділяє лобіюванню системних державних програм, скерованих на популяризацію читання (запрошую долучатися до ініціативи "Подаруй дитині книжку" і на дитячий книжковий ярмарок наприкінці квітня). Ключовою ланкою, яка пов’язує зародки вільного громадянського суспільства в Україні та державу, є і повинна бути в майбутньому насамперед бібліотека (від шкільної до віртуальної в мережі). Усі комплексні проекти національного порятунку чи розвитку мають засновуватися власне на цьому чиннику.

четвер, 22 квітня 2010 р.

Подарунок від медвепутів на день народження Гітлера

І знову "День" :) Цим разом тусня аналітиків, товариство цілком непогане, хоча й розмаїте, як у класичному анекдоті - тут тобі і Євген Марчук з Леонідом Кравчуком, і Леонід Пасхавер із екс-міністром економіки Данилишиним, і Тарас Стецьків із Ігорем Марковим, і євродепутат Коваль із Юрієм Щербаком, і багацько інших. Просто лячно, куди затесався. Даю два висловлювання - звісно що своє і дуже шанованого мною Ігоря Лосєва, який завжди влучає в мету.

Андрій ПАВЛИШИН, незалежний політичний експерт, історик, головний редактор «Західної аналітичної групи», Львів:


— Моя думка така: для Партії регіонів і для її сателітних менших політичних сил теза про нейтралітет завжди була брехливою. Вони розуміли під цим щось інакше — не йшлося про нейтралітет в австрійському чи швейцарському стилі, бо це дорого, це передбачає забезпечення для себе повної боєздатності без жодних союзників, фінансування повної оборони проти всього світу. Для України це нереально, вона повинна входити в якісь системи безпеки. Розміщення військових російських сил у Криму не має жодного стосунку до нейтралітету, це грубе порушення Конституції, причому вчинене не урядом, а Президентом, який мав би бути гарантом Конституції. Але він уже один раз наплював на Конституцію, коли зневажив її в частині формування уряду і був підтриманий кримінальним Конституційним судом. А тепер він її зневажив удруге, і я вважаю це цілком достатньою підставою для народного повстання. Угода про перебування ЧФ РФ в Україні до безпеки жодного стосунку не має. Чорноморський флот — це іржаві посудини, які калатаються в погано пристосованій інфраструктурі. В даному випадку йдеться про дачі та великі земельні ділянки для російських генералів, які живуть у Криму і користуються великою військовою інфраструктурою, яка непідконтрольна Україні. А українська податкова інспекція у цей час «дістає» пасічників і селян на предмет того, що вони щось там недоплатили податковій адміністрації імені Азарова. Отож, все просто-на-просто димова завіса для прикриття інтересів колег панів Медведєва та Януковича.

Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, доцент Києво-Могилянської академії:

— Російська Федерація, знаючи продажність певної частини української керівної верхівки, працює за чіткою схемою. Спочатку Україну женуть в якийсь глухий економічний кут, накидають на шию фінансовий зашморг, а потім кажуть: якщо ви поступитеся, то ми вам трохи цей зашморг послабимо. Ця історія повторюється постійно протягом усього періоду незалежності України. Схема працює безперебійно.

Весь той газ, який допоможе певній частині українських олігархів збільшувати свої статки, не вартий тих геополітичних втрат, втрати суверенітету, незалежності та цілісності, які реально тепер загрожують Україні. Навіть якщо така фігура, як Балога, заявив, що Янукович розпочав передачу Криму Росії, то це вже багато про що свідчить. І, між іншим, так воно й є.

Бо кожен рік перебування Чорноморського флоту в Україні сприяє поступовому, але неухильному виведенню Кримського півострову зі складу України. Це угруповання виступає як центр пропаганди та впливу на населення. Такий собі елемент усебічної російської присутності в Криму та поширення ефекту присутності на іншу територію України. Таким чином Україна втратить Крим у найближчі кілька років, якщо цей договір буде затверджено Верховною Радою.

Важливо зрозуміти, що усі процеси та боротьба навколо Чорноморського флоту не мали центральною метою кораблі, які, правду кажучи, особливо нікому не потрібні. Це було зазіхання на територію. Бо той, хто має свій флот у Севастополі, контролює Севастополь. Хто контролює Севастополь, контролює і Крим. А хто контролює Крим, контролює і Чорне море. І це абсолютно зрозумілі речі. Таким чином завдано величезного і болючого удару по територіальній цілісності України. І, відверто кажучи, абсурдно, що це відбувається тоді, коли ціни на газ у Європі природнім шляхом падають.

Найбільш неприйнятний крок зробив Янукович. Авжеж, це не знімає відповідальності з його попередників, які не відстоювали належним чином інтереси України. Вони дозволяли собі таке непринципове загравання там, де загравати не можна.

Звісно, що за п’ять років «помаранчевої» влади, з яких Янукович був прем’єром два роки, ніхто нічого реально не зробив для зменшення енергетичної залежності України від Росії. Так само нічого не було зроблено для зміцнення українських позицій у Криму. І ця відповідальність лежить на всіх центральних персонажах нашої політики, не зважаючи на те, хто при владі.

Чи потрібен мир за всяку ціну?

Донецький уряд знову нагадив на голову українцям та Україні. У "новій геополітичній реальності" зради Європи і чергової спроби старої курви відмазатися від відповідальності за долі світу й запродати нас у рабство медвепутам, ставленик українських олігархів Янік вирішив продати національні інтереси країни за чумні прибутки ахметових, фірташів і інших коломойських. Ми знову постали перед вибором: мовчки проковтнути наступний крок до ліквідації національного суверенітету, чи стати дибки? Може корисними будуть міркування великого історика, видатного дипломата і непримиренного бойовика свободи Владислава Бартошевського, написані, коли Польща постала перед аналогічною дилемою. Переклад мій.

Європа тридцятих років ХХ століття: Велика Британія і Франція, великі центри ідеї та соціальної й політичної культури. Бастіони демократії, гуманізму і людяності. Суспільства, які ще не забули Першої світової війни, що закінчилася щойно п'ятнадцять років тому, війни, які перекроїла карту Європи. Спробуймо повернутися у ті часи. На новій карті з'явилися малі й середніх розмірів країни, котрі прагнули зберегти свій суверенітет, незалежність, норми власної культури і форми державного життя. Найбільшою з них була Польща: понад 34 млн. мешканців у 1939 році, які проживали на території понад 388 000 квадратних кілометрів, а також Угорщина і Австрія, Чехословаччина, Фінляндія, прибалтійські республіки – Литва, Латвія, Естонія тощо. Всі були зацікавлені в мирі та піднесенні з руїн Першої світової війни. Всі були зацікавлені у політичному та економічному зміцненні, вирішенні багатьох внутрішніх проблем завдяки копіткому процесові виховання нових суспільств у ліберальних, демократичних державах.

Після приходу до влади Гітлера у Німеччині в 1933 році лише окремі особи, обдаровані особливо гострим поглядом, зауважили в цьому загрозу для миру в Європі та у світі. Більшість пересічних людей і політиків не бачили цього і не хотіли бачити. І то не лише у 1933-1937 роках, але й після аншлюсу Австрії (березень 1938 року), після силоміць нав’язаної у Мюнхені політичної угоди (1938), після "кришталевої ночі" у листопаді 1938 року. Вірили, бо хотіли вірити, що політика якомога більших поступок задовольнить і заспокоїть Гітлера. А прецінь було очевидно, що III Райх здобуває позицію великодержави, що із місяця в місяць зростає його військовий потенціал на землі та в повітрі. Усі втішали себе потенційною перевагою британського флоту. Але насамперед Західна Європа прагнула миру за всяку ціну, хоча цього й не формулювали тоді подібним чином.

Прем'єр-міністр Великобританії Невіл Чемберлен, повертаючись із Мюнхена в 1938 році, був упевнений, що зберіг мир: у кожному разі було виконано всі вимоги потенційного агресора. Перелік цих вимог включав насамперед об'єднання етнічно німецьких теренів у рамках нацистської держави. Зима 1938/1939 років принесла пізніше неухильне зростання політичного тиску Німеччини на Польську Республіку, а в березні 1939 року ліквідацію Чехословаччини: приєднання частини цієї держави в якості протекторату Богемії та Моравії до райху та створення словацької маріонеткової держави, де німецька армія могла поводитися, наче вдома. Водночас посилилася пропагандистська кампанія. Попри очевидні речі та здоровий людський глузд, гітлерівська пропаганда голосила, що німці відчувають загрозу з боку сусідніх ворожих держав, а також "певних політичних сил на Заході" і "світового жидівства". 28 квітня 1939 року Гітлер оголосив про одностороннє розірвання польсько-німецької угоди про ненапад за 1934 р. (чинної до 1944 року) і англо-німецької морської угоди, вперше публічно висловивши німецькі територіальні претензії до Польщі. Але ще за кілька днів до того (11 квітня 1939 року) він підписав інструкцію щодо втілення плану під кодовою назвою "Fall Weiss" ["Білий план", стратегічна розробка агресії проти Польщі. – Прим. пер.], який передбачав напад на Польщу без оголошення війни і зламання польського опору до можливого вступу у війну інших держав.

Польща, економічно слабка держава, яка здобула незалежність щойно двадцять років тому, опинилася у далебі трагічній ситуації. Різниця збройного потенціалу Польщі та III Райху була величезною: у 1934-1939 роках Польща з надзвичайними зусиллями відшукала на озброєння мільярд триста мільйонів доларів, у той час як Німеччина витратила на ці ж цілі принаймні сорок мільярдів доларів, тобто майже у тридцять разів більше. Французи й британці упродовж багатьох років вважали, що їхнє прагнення до миру відоме усім, і ніхто не боїться військової загрози з їхнього боку, а водночас ніхто не посміє вчинити нічим не спровокованої воєнної агресії.

5 травня 1939 міністр закордонних справ Польщі відповів Адольфу Гітлеру, виступаючи в парламенті. Він сказав тоді, серед іншого:

Мир є цінною та бажаною річчю. Наше покоління, скривавлене у війнах, безумовно, заслуговує на мир. Але мир, як і все на цьому світі, має свою ціну – високу, проте вимірну. Ми в Польщі не визнаємо миру за всяку ціну. Є лише одна річ у житті людей, націй і держав, яка безцінна. Йдеться про честь.

Міністр закордонних справ Юзеф Бек не належав тоді в Польщі до найбільш популярних політиків. У нього була лиха репутація і серед правих, і серед лівих. Однак ця його заява про ціну миру в категоріях першочергових вартостей гарантувала йому загальне визнання суспільства. З цією заявою солідаризувалися і права, і ліва опозиція, і польські євреї, і Церква, і селянство, робітники та інтелігенція. Польща, сказавши "ні", 1 вересня 1939 року стала першою країною Європи, яка вчинила опір агресії Гітлера. Пізніше вона аж до 8 травня 1945 року безперервно брала участь в операціях Другої світової війни, заплативши особливо високу ціну крові, найвищу в відсотках з-поміж усіх країн, які брали участь у війні. Проте досі немає жодного видатного польського історика чи письменника, хто б наполягав, наче Польща повинна бути інакше поводитися у 1939 році, не втягуватися у безнадійну боротьбу і – щоб продемонструвати свою волю до миру – капітулювати перед політичними вимогами Гітлера. Гітлер казав тоді, що йому йдеться лише про Ґданськ і незначне коригування кордону. Історики, в тому числі й німецькі, уже багато років, спираючись на збережені архівні документи, не мають сумніву, що йшлося не про це, а про завоювання Європи. Понад сорок років минуло від тих страшних, кривавих, але повчальних подій. Хто б відважився сьогодні оцінити політику Гітлера, навіть у період напередодні його відверто агресивних вчинків у 1938-1939 роках, як політику миру? Хто ж не вважає сьогодні сліпими тих, хто у своєму шляхетному прагненні до збереження миру за всяку ціну був ладний піти на будь-які поступки коштом слабких і малих, і то так довго, доки це не загрожувало їхньому власному спокоєві та комфортові? Хто б сьогодні оцінив тогочасну поставу польського уряду і польського суспільства (які були в даному випадку ідентичними) як ворожу мирові, як загрозу для миру в Європі та усього людства? Але тоді на це дивилися дещо інакше, насамперед у Франції. Безмежний егоїзм і прагнення зберегти не стільки мир, як власний спокій, призвели до того, що – як це було в 1939-1940 – одна з найпотужніших тоді у військовому сенсі країн Європи, Франція, взагалі не виявила бажання захищати свою свободу. Вона віддала перевагу спокоєві та комфорту в надії, що їх можуть гарантувати далекосяжні поступки. Французи, які воліли життя, аніж свободу, та спокій, аніж ризик, не хотіли вмирати ні за Судети, ні за Чехословаччину, ні за Ґданськ. Але, як наслідок, вони не захотіли вмирати і за Париж. Французька нація на чотири роки втратила свободу і понесла криваві жертви. Гідність їй пізніше повернула особа, яку спершу французьке суспільство та французький легітимний уряд вважали авантюристом, ба навіть зрадником, генерал Шарль де Голль, який – як і поляки – відхилив концепцію миру за всяку ціну.

Європейський пацифізм тридцятих років годі визнати просто виявом любові до миру, оскільки він був втілюваний некритично та ізольовано від реальної історичної ситуації, становив радше однозначний стимул для агресорів. Особи покрою Гітлера чи Сталіна вважав його просто виявом ідіотизму та корисної сліпоти західних суспільств.

Чи людство відтоді втямило, що не можна побудувати миру на ґвалті й насильстві щодо інших націй? Чи забута нині думка Черчілля, що "хто воліє мир понад честь, той спершу скуштує ганьби, а відтак війни"?

Мир, безсумнівно, є найціннішим благом людства. Ніхто не може прагнути його більше, ніж слабкі й малі, тобто саме ті, хто завжди є й залишатиметься під найбільшою загрозою. Але – як будь-яке благо, так само й мир повинен бути об’єктом турботи й зусиль щодо забезпечення сприятливих для нього умов. Ключовою проблемою є усвідомлення, чим мир є, а чим не є? Як підтримати змогу збереження миру і як її зміцнити?

Справжній мир може існувати лише в істині, справедливості та свободі. За інших передумов не може бути й мови про мир – щонайбільше, про запобігання військовим діям. Підтримання миру вимагає ретельного спостереження та вчасного розпізнавання нових спроб експансії та насильства. Воно вимагає ретельного прогнозування неминучих наслідків цих явищ для окремих людей, для громадського ладу, культури й цивілізації. Так само, як у випадку пошесної хвороби, коли постає загроза мирові, слід вжити ефективних профілактичних заходів. Концепція миру за всяку ціну, а отже для однієї групи людей, держав чи блоків держав є насмішкою над свободою і демократією. Не може бути й мови про так званий прагматизм, адже певний тип "урахування існуючих обставин" свідчить про готовність скоритися будь-якому насильству, а також злочинові та злочинному наказові. Він означає готовність до капітуляції перед агресією, попри наслідки цієї капітуляції для інших.

Те, що проповідники миру за будь-яку ціну вважають виявом розсудливості, прагматичного мислення, ба навіть любові до ближнього, є насамперед прихованою готовністю погодитися із тиранією, насильством, жорстокістю, а може й злочином, задля запобігання "більшому злу". Тим "більшим злом" мала б бути війна, яка, на думку глашатаїв подібних теорій неминуче вибухне та знищить людство, якщо воно категорично наполягатиме на захисті свободи й людської гідності. А тим часом саме брак свободи і обмеження прав людини, груп людей, слабших і менших націй спонукає до опору, ненависті, жаги помсти та агресії. Чимало історичних прикладів свідчать, що і вільні люди, і вільні нації меншою мірою піддані таким почуттям.

Не існує добрих чи поганих націй, але нації та держави мали в історії різний досвід. Для мене, як для поляка й історика, немає жодних сумнівів у тому, що доля Польщі й поляків завжди була пов'язана з ідеєю свободи, а особливої промовистості це набуло в останні два десятиліття. Ця ідея проявляється у внутрішній історії французького та англійського народів, вона відіграла значну роль у формуванні Сполучених Штатів. Проте несхоже, що з нею надміру пов’язана доля німецької нації, яка формувалася – особливо останнім часом – навколо ідеї держави. Навпаки, видається, що упродовж багатовікової історії серед німців не домінувало культурне поняття свободи. Зрозуміло, що власне Німеччина, які зазнавала кривавих жертв у нападницьких війнах в ім'я реальних або ілюзорних інтересів держави, тепер не готова на будь-які жертви. Проте постає неминуче запитання про те, чи люди, групи людей або нації, які не готові на жертви заради сповідуваних ідей, а також для пресвітлої ідеї миру та свободи, можуть бути вірогідними для інших. Не слід змішувати поняття миру і комфортного спокою. Одразу ж на гадку приходить стара приказка, що цілковитий спокій панує тільки на кладовищі, але це не той спокій вільних і щасливих людей, про який нам ідеться...

З покоління в покоління чимало людей у Європі – поляки, росіяни, євреї та інші – страждали й гинули, будучи переконаними, що сенс життя пов'язаний із ієрархією духовних вартостей і що буває вигідно прагнути до світу свободи та гідності для всіх. Вони припускали, може й наївно, що мільйони безіменних жертв у концентраційних таборах Гітлера та "Архіпелагу Ґулаґ" не можуть минутися марно. Лунала думка, що людство отямиться, і долю народів і націй не вирішуватиме сила і збройний потенціал (по суті, речі не відіграють тут морально обґрунтованої ролі, чи то у випадку звичайних озброєнь, чи то атомних, бактеріологічних, хімічних тощо).

Один із найвидатніших наших сучасників, обдарований непересічним даром розуміння основних проблем життя сучасного людства – Кароль Войтила, який народився у 1920 році, перші дев'ятнадцять років прожив в умовах свободи, упродовж наступних п'яти років – під німецькою окупацією, а відтак тридцять три роки в "реальному соціалізму "у Східній Європі, щоб у жовтні 1978 року очолити світову Римо-католицьку Церкву, – не випадково присвятив свою першу енцикліку Redemptor Hominis людині, її гідності та свободі. Він сказав, зокрема, що повага до прав людини в усьому світі

[...] є фундаментальною основою соціального та міжнародного миру, як про це заявили Іван XXIII, II Ватиканський Собор, а відтак Павло VI у докладних писаннях. Мир у кінцевому підсумку зводиться до пошани невід'ємних прав людини – мир є витвором справедливості, – а війна народжується із їх порушення, і поєднується завше із ще більшим насильством над цими правами. А якщо права людини зазнають порушень в умовах миру, то це є особливо болісним і з точки зору поступу незрозумілим виявом боротьби проти людини, чого неможливо погодити із жодною програмою, яка називає себе "гуманістичною". [...] Якщо, попри ці принципи, права людини по-різному порушують, якщо на практиці ми є свідками існування концентраційних таборів, насильства, тортур, тероризму та різних форм дискримінації, це мусить випливати із інших засновків, які підривають, а іноді мало не цілком знищують ефективність гуманістичних принципів цих сучасних програм і систем [Redemptor hominis 17].

Звісно, не випадково Іван Павло II в своїй проповіді на території колишнього концтаборі Освєнцим-Бжезинка 7 червня 1979 року сказав дослівно таке (про це рідко згадують у Польщі):

Ніколи одна нація не може розвиватися ціною іншої, ціною її залежності, завоювання, поневолення, ціною її смерті. Такими були міркування Івана XXIII і Павла VI про мир у сучасному світі.

Отож, згідно із глибшим розумінням папської думки, не існує справжнього миру без свободи людини, без поваги до людської гідності, без практичного визнання і втілення прав людини. А свобода людини цілком очевидно означає свободу від голоду, але й від страху, бо ж страх, одне з найсумніших явищ нашої доби, виявився у багатьох випадках найкращим інструментом гноблення людей. Страх також породжує агресію, а та, в свою чергу, стимулює почуття страху. Свобода від страху є, поруч зі свободою сумління та світогляду, свободою від голоду та економічною свободою – однією з так званих "великих свобод", сформульованих уже в серпні 1941 року в декларації воєнних цілей союзників по антигітлерівській коаліції у Другій світовій війні (Атлантична хартія). Із наївною, але прецінь по-людськи зрозумілою надією, мільйони людей в Європі, Америці та інших країнах чекали тоді втілення цих принципів. А тим часом відбулася конференція у Ванзее, яка вирішила долю шести мільйонів євреїв. Мільйони християн різних національностей – поляки, росіяни, югослави, німці – також стали трагічною жертвою безглуздої війни і нелюдськості.

Щойно коли ми усвідомимо собі це все, то зможемо зрозуміти, скільки відваги нам треба, щоб повірити в можливість глибокого перетворення людей. Але цьому немає жодної розсудливої альтернативи. Люди мусять трансформувати своє мислення так, щоби в систему їхніх вартостей як найбільша національна святість увійшло усвідомлення права на життя вільною людиною у вільному суспільстві.

Опубліковано у Frieden (Мюнхен), 1983

середу, 21 квітня 2010 р.

Пам'яті поляків, загиблих за Вітчизну під Смоленськом Року Господнього 2010

Довго не писав у блог, про що в наступному записі. Тут подаю текст із "Дня"

У мене давно ніхто не брав коментарів. :) Діло звичайне - коли втрачаєш посаду (а Інтернет-ресурс у нас серйозним ЗМІ не вважають, хоча матеріали на ЗАГ значно крутіші, аніж в тисячахінших начебто-видань), в Україні ти помер для ЗМІ. Рідко коли щось питає Варшавське "Наше Слово", "Rzeczpospolita" має свою специфіку і просить коментарі переважно щодо конфліктних ситуацій, а ще буває Ліда Мельник зателефонує із "Львівської Пошти"... Аж ось останнім часом почала надзвонювати Тетяна Козирєва із "Дня". Бодай якесь київське видання "вдостоїло" :)

Великий коментар я дав із приводу катастрофи, в якій загинули президент Лех Качинський і його супутники, що їхали до Катині, та не доїхали. Катастрофа ця на позір виглядає банальним російським провінційним бардаком, але насторожує, що вже у перші ж години російські ЗМІ запустили "версію" про "хамовитого" (Господи прости) покійного президента, який начебто під руку штовхав військових льотчиків і змусив-таки їх сідати в тумані з четвертого заходу. Насправді все було зовсім по-іншому, про що писали польські ЗМІ з перших годин, зокрема чудовий Марцін Войцеховський, котрому Бог врятував життя, умістивши у літак із пресою, який прилетів на годину раніше. Для "Дня" я цього не казав, а в блозі напишу. Вважаю, що змова усе ж була. Мабуть, на Качинського уже давно полювали, проте, як буває у подібних випадках, ми дізналися лише про той замах, який завершився смертю президента. Як на мене, працює своєрідна група змовників, для яких сценарії пише якийсь заштатний постмодерніст ("ейджент орандж" для Ющенка, чай з полонієм для "друга Полонія" Литвиненка, "Катинь-2" для Качинського тощо). Фінанси цієї терористичної структури - російські, не виключено, що олігархічні, співробітники можуть походити із КҐБ, зв'язок із сучасною елітою не конче присутній (можуть і пакостити або бавитися з Путіном, можуть узгоджувати з ним певні кроки). На роботу штатних спецслужб не схоже, для них важлива ефективність і "природність" відходу опонентів на той світ. Розгадки, радше за все, не дізнаються і наші внуки (як у випадку замаху на Петлюру чи убивства обох Кеннеді). Пом'янемо загиблих...

Дні скорботи

Тетяна КОЗИРЄВА, «День» Львів

У Польщі триває семиденний траур за загиблими у суботній авіакатастрофі під Смоленськом. Вчора у Варшаві цілий день і всю ніч тривало всенародне прощання з польським лідером і його дружиною. Церемонія пройшла у президентському палаці, куди привезли труни президентського подружжя. Як стало відомо, поховання загиблого польського лідера Леха Качиньського і його дружини Марії відбудеться у неділю, 18 квітня. Читачі «Дня» продовжують ділитися своїми думками з приводу страшної трагедії, яка спіткала польський народ.

Андрій ПАВЛИШИН, політичний експерт, історик, головний редактор Західної аналітичної групи (Львів):

— Насамперед я пригадую собі тверду та зважену політику Леха Качиньського щодо відстоювання національних інтересів Польщі, щодо українсько-польських стосунків, щодо декомунізації Польщі та усунення російських агентів всіх спецслужб, твердість у відстоюванні слабших і тих, хто став жертвою агресії, як у випадку з Грузією. Ось те перше, що спадає мені на гадку як заслуги Леха Качиньського. А цілком накреслити силует цієї постаті уже є завданням істориків, які відкриють всі джерела, — тоді будемо дивитися, порівнювати, коли мине достатній час після смерті цієї людини.

Щодо взаємин Польща-Україна за президентства Качиньського... Так нещасливо склалося, що у Леха Качиньського, який був оригінальним, яскравим політиком, дуже глибоким в сенсі володіння політичним інструментарієм (бо він ішов до цієї ролі багато десятиліть і був добре підготовлений — як учений, як політик, як діяч самоврядування), не було в Україні партнера для розмов — Віктор Андрійович Ющенко виявився мізерним політиком (можливо, через те, що багато хворів і багато лікувався за свого президентства). Але в кожному разі шанси на справжнє, повноцінне примирення, взаємодію було значною мірою втрачено. Польська дипломатія, яка, за конституцією, підпорядкована не президентові, а прем’єр-міністрові, тим не менше, перебувала під значним впливом Леха Качиньського, і він, будучи спадкоємцем традицій Єжи Гедройца, навіть усупереч тенденціям, які панували в його партії, де є чимало екстремістів і українофобів, завжди намагався твердо стояти на позиції підтримки інтересів України, обертання її в бік Європи. Після тих змін, що відбулися впродовж останніх років, коли Україна остаточно зійшла з рейок європейської орієнтації, він просто не мав з ким тут співпрацювати — ні в політичних силах, ні на рівні чиновників, які приймають рішення. І цей гігантський потенціал ми, як то частенько буває в українській історії, змарнували, ми просто втратили величезний шанс — і внутрішній, і зовнішній. Я думаю, щось подібне може повторитися тільки через одне-два покоління, а в найближчій перспективі я не бачу, щоби у нас, насамперед з українського боку, була така готовність, але також у Польщі, політикум якої був такою ж мірою підготовленим і такою ж мірою містив Україну у своїй системі координат. Від нього не можна було вимагати надмірного, бо дуже часто наші розумники-націоналісти (з трьома класами освіти, двома коридорами і шестисотим мерседесом) плоско мислять — хочуть все й одразу. Так не буває в політиці — завжди треба враховувати, навіть при найбільшому бажанні до діалогу партнера, його можливості, бо він діяв в конкретній ситуації політичної боротьби в Польщі. Лех Качиньський зробив максимум того, що міг зробити, — і будучи скованим певними обмеженнями своєї партії, і будучи скованим абсолютно недолугими партнерами в Україні.

Масова смерть під Смоленськом для мене особисто — велика драма. Серед цих людей — не менше десяти таких, кого я знав особисто, з ким спілкувався, в кого брав інтерв’ю. Вони для мене дуже багато важили — навіть ті, які були моїми опонентами, бо це були улюблені опоненти, це були люди, які інакше бачили світ, але бачили його через призму тих цінностей, через які бачив його і я. Зараз компенсувати це для політичного класу — неймовірно важко. У Польщі панує велетенська розгубленість, це шок, бо незрозуміло, як тепер, після Катині-2, розвивати стосунки з Росією. Я певен, що розслідування покаже цілком незвичайні речі. Уже зараз для мене шоком є відверта брехня російських засобів масової інформації, серед інших і тих, які належать до так званих вільних, про висвітлення цієї трагедії. Ніхто і словом у Росії не заїкається про 60-метрову вежу, за яку зачепився літак, після чого почав розпадатися. Це загальне місце, про яке знає весь світ, — тільки російські ЗМІ про це нічого не говорять. Якщо від першої ж хвилини почалася неправда, причому в очевидних речах, про те, що всі бачили, то що буде далі? Треба буде якесь це питання вирішувати. Треба буде вирішувати питання про те, як бути з політичною сценою — так об’єктивно склалося, що партія, яку представляв Лех Качиньський, до останнього моменту була аутсайдером, програвала своїм опонентам — партії прем’єр-міністра Туска «Громадянська платформа». Але у зв’язку з трагічною загибеллю одного із своїх лідерів, з небаченою в історії втратою в найвищому політикумі, ситуація може змінитися і рейтинги цієї партії можуть різко зрости, симпатії громадськості — активізуватися на користь цієї партії, що може змінити розклад сил у Польщі. А оскільки Лех Качиньський і найближчі йому люди, які загинули в літаку, були стримуючим чинником у партії, то позиція «Права і справедливості» може радикалізуватися, що не є найкращим ні для самої Польщі, ні для її сусідів. З другого боку, через значну слабкість партії Качиньських може статися так, що на президентських виборах переможе представник їхніх політичних опонентів, і тоді буде ситуація, коли всі важелі влади опиняться в руках однієї партії, яка демонструє дуже проунійну політику — політику найближчої приязні з Європейським Союзом, тож Польща дуже глибоко і щільно ввійде в його інституції і далі розвиватиметься уже як частина загальноєвропейського об’єднання, не створюючи там тих клопотів, які існували раніше. Але ці клопоти носили об’єктивний характер, були природною противагою певним занадто швидким трансформаціям, яких прагнули ліберальні соціалістичні політики Євросоюзу. Тепер Леха Качиньського, його авторитету, впливу й посади уже не буде, і в Євросоюзі можливі перекоси. Найгірше було би, коли би просто через шок, через якісь подібні чинники, пов’язані із загибеллю найкращих, Польща втратила б ту позитивну динаміку, яку мала, і почали би відбуватися явища, аналогічні тим, що мали місце в Латвії чи інших країнах Євросоюзу, де через нездарність адміністративних структур багато реформ було провалено. Польща — єдина країна Євросоюзу, де не падала грошова одиниця в момент кризи (а в літаку загинув голова їхнього національного банку, який, власне, й вималював стратегію, що допомогла Польщі втримати рівень наповнюваності грошової одиниці). Польща не знала спаду — не те що більшого чи меншого, просто спаду не знала. А загинули чинні політики з різних партій, які, власне, опікувалися економічною політикою Польщі. Тобто такого роду фахівців уже не буде, а фахівці в економіці дуже багато важать, тому що це мистецтво, а не наука — тут навчитися мало, треба це відчувати. Отож, це може таким негативним боком відбитися на Польщі. Думаю, що єдина сфера, яка реально не зазнає втрат, — це польська культура і мистецтво. Такі шокові ситуації, навпаки, стимулюють митців до створення великих творів, і я сподіваюся, що Лех Качиньський і його супутники обов’язково стануть темою великих мистецьких творів. Найоптимальнішим, найпершим, найважливішим, мені здається, у даній ситуації треба зробити таке: підготувати рапорт на зразок американського про трагедію 11 вересня 2001 року — велике всебічне розслідування, з усіма аспектами і всіма нюансами, різними точками зору. Й опублікувати це, затвердити, прийти до якогось національного консенсусу навколо цього питання, бо якщо цього не буде зроблено, країна ще довго залишатиметься біля розбитого корита.

10 квітня 2010 року сталася одна з найбільших трагедій в історії Польщі. Дорогою на урочистості з нагоди 70-ї річниці Катинського злочину в авіакатастрофі під Смоленськом загинули президент Республіки Польща Лех Качиньський, дружина президента Польщі Марія Качиньська, представники найвищої державної влади, високі державні та військові урядовці, а також решта членів польської делегації та екіпаж літака.


(День, №65, середа, 14 квітня 2010)>

Для божевільних політиків життя – боротьба. Горби виростатимуть у нас, верблюдів

Я не знаю майбутнього. Дані ЦВК станом на понеділок невтішні – перемагає ненависть до всього українського, перспектива кримінальної корумпованої совєцької економіки, ігнорування свободи й справедливості. Ми її (Україну) втрачаємо.

Найбільш образливо, що у той момент, коли наша нація борсалася у брудному морі чекістської пропаганди і нафтогазового бабла, її остаточно притопив громадянин Ющенко гуртом зі своїми фанами і фанками. Захоплені грою в хуторянські цюцюбабки, вони не помітили, як московські чекісти скористалися їхньою недалекоглядністю. У випадку громадянина Ющенка у гру входив ще 17-гектарний маєток із свіжо збудованою "хаткою-сіножаткою". Кількасот тисяч принципових "противсіхів" дозволили російським шовіністам із 9 областей "юга России" опанувати решту 16 областей і столицю України. Відкушені в одягнутої у вишиванку лисиці Аліси 4,5% голосів добили українську демократію і знову повернули нас до огидного стану боротьби за банальну екзистенцію і проти московських господарів "істінна рускава" кота Базіліо.

Що ж, для божевільних політиків життя – боротьба. Горби виростатимуть у нас, верблюдів.

(Повна публікація тексту, який із незначними скороченнями з'явився у "Львівській пошті" 09.02.2010, ще до публікації остаточних підсумків виборів, унаслідок яких кримінальна лапа кота Базіліо лягла на Пересопницьке Євангеліє)

Чи повинні українці узгоджувати свою історію із найближчими сусідами?

Чи повинні українці узгоджувати свою історію із найближчими сусідами?

У масовій свідомості живе собі, поживає кумедний з точки зору фахівця стереотип: буцім можна "знати правдиву історію", "узгоджувати історію" тощо. Ціна такому переконанню приблизно така ж, як і певності, що "перемога України на Євробаченні стала видатним внеском у розвиток національної музичної культури".

Отож, минуле уже відбулося, його годі змінити. Воно сповнене міріадами більших і менших подій, і нам судилося знати лише про мізерну їх частку, зафіксовану в матеріальних (у т.ч. письмових) джерелах. Ми можемо по-різному цей матеріал інтерпретувати, залежно від наших інтелектуальних і моральних засновків. Відтак, діяльність історика обмежена лише характером його інструментарію та сповідуваною ним етичною парадигмою. Історія безконечно множинна, а її абсолютне знання підвладне лише Богові.

Натомість прикладне застосування історії, скажімо, в освіті чи політиці вимагає певних рамок – якщо ми, звісно, цивілізовані люди, а не щойно з дерева злізли і міркуємо, чим прикрити голий рожевий зад. У розвинутих країнах, які намагаються уникнути детермінованих минулим конфліктів, мозольно працюють спільні комісії учених, котрі намагаються знайти прийнятний спосіб викладу історії в підручниках, який би відповідав джерелам, був би достатньо всебічним, а водночас не ображав читачів із сусідньої держави конфліктною лексикою. Коли йдеться про політиків, то їхні дії більш суб’єктивні, замішані на політичній доцільності тут і тепер, але ті з них, хто пам’ятають про мільйонні жертви шовінізму й комунізму в ХХ столітті, намагаються принаймні не плювати у криницю стратегічних союзників і партнерів. А коли не можуть стриматися, то їхня країна опиняється в ситуації "обложеної фортеці" – Австрія Гайдера, Росія Путіна, Іран Ахмадінежада. Іноді варто подумати, перш ніж щось зробити або сказати.

(Повна версія коментаря, який з'явився у Львівській Пошті 27.01.2010 з нагоди експертного опитування про нагородження Бандери Героєм і реакцію на це поляків і Європарламенту)