Чи потрібен мир за всяку ціну?

Донецький уряд знову нагадив на голову українцям та Україні. У "новій геополітичній реальності" зради Європи і чергової спроби старої курви відмазатися від відповідальності за долі світу й запродати нас у рабство медвепутам, ставленик українських олігархів Янік вирішив продати національні інтереси країни за чумні прибутки ахметових, фірташів і інших коломойських. Ми знову постали перед вибором: мовчки проковтнути наступний крок до ліквідації національного суверенітету, чи стати дибки? Може корисними будуть міркування великого історика, видатного дипломата і непримиренного бойовика свободи Владислава Бартошевського, написані, коли Польща постала перед аналогічною дилемою. Переклад мій.

Європа тридцятих років ХХ століття: Велика Британія і Франція, великі центри ідеї та соціальної й політичної культури. Бастіони демократії, гуманізму і людяності. Суспільства, які ще не забули Першої світової війни, що закінчилася щойно п'ятнадцять років тому, війни, які перекроїла карту Європи. Спробуймо повернутися у ті часи. На новій карті з'явилися малі й середніх розмірів країни, котрі прагнули зберегти свій суверенітет, незалежність, норми власної культури і форми державного життя. Найбільшою з них була Польща: понад 34 млн. мешканців у 1939 році, які проживали на території понад 388 000 квадратних кілометрів, а також Угорщина і Австрія, Чехословаччина, Фінляндія, прибалтійські республіки – Литва, Латвія, Естонія тощо. Всі були зацікавлені в мирі та піднесенні з руїн Першої світової війни. Всі були зацікавлені у політичному та економічному зміцненні, вирішенні багатьох внутрішніх проблем завдяки копіткому процесові виховання нових суспільств у ліберальних, демократичних державах.

Після приходу до влади Гітлера у Німеччині в 1933 році лише окремі особи, обдаровані особливо гострим поглядом, зауважили в цьому загрозу для миру в Європі та у світі. Більшість пересічних людей і політиків не бачили цього і не хотіли бачити. І то не лише у 1933-1937 роках, але й після аншлюсу Австрії (березень 1938 року), після силоміць нав’язаної у Мюнхені політичної угоди (1938), після "кришталевої ночі" у листопаді 1938 року. Вірили, бо хотіли вірити, що політика якомога більших поступок задовольнить і заспокоїть Гітлера. А прецінь було очевидно, що III Райх здобуває позицію великодержави, що із місяця в місяць зростає його військовий потенціал на землі та в повітрі. Усі втішали себе потенційною перевагою британського флоту. Але насамперед Західна Європа прагнула миру за всяку ціну, хоча цього й не формулювали тоді подібним чином.

Прем'єр-міністр Великобританії Невіл Чемберлен, повертаючись із Мюнхена в 1938 році, був упевнений, що зберіг мир: у кожному разі було виконано всі вимоги потенційного агресора. Перелік цих вимог включав насамперед об'єднання етнічно німецьких теренів у рамках нацистської держави. Зима 1938/1939 років принесла пізніше неухильне зростання політичного тиску Німеччини на Польську Республіку, а в березні 1939 року ліквідацію Чехословаччини: приєднання частини цієї держави в якості протекторату Богемії та Моравії до райху та створення словацької маріонеткової держави, де німецька армія могла поводитися, наче вдома. Водночас посилилася пропагандистська кампанія. Попри очевидні речі та здоровий людський глузд, гітлерівська пропаганда голосила, що німці відчувають загрозу з боку сусідніх ворожих держав, а також "певних політичних сил на Заході" і "світового жидівства". 28 квітня 1939 року Гітлер оголосив про одностороннє розірвання польсько-німецької угоди про ненапад за 1934 р. (чинної до 1944 року) і англо-німецької морської угоди, вперше публічно висловивши німецькі територіальні претензії до Польщі. Але ще за кілька днів до того (11 квітня 1939 року) він підписав інструкцію щодо втілення плану під кодовою назвою "Fall Weiss" ["Білий план", стратегічна розробка агресії проти Польщі. – Прим. пер.], який передбачав напад на Польщу без оголошення війни і зламання польського опору до можливого вступу у війну інших держав.

Польща, економічно слабка держава, яка здобула незалежність щойно двадцять років тому, опинилася у далебі трагічній ситуації. Різниця збройного потенціалу Польщі та III Райху була величезною: у 1934-1939 роках Польща з надзвичайними зусиллями відшукала на озброєння мільярд триста мільйонів доларів, у той час як Німеччина витратила на ці ж цілі принаймні сорок мільярдів доларів, тобто майже у тридцять разів більше. Французи й британці упродовж багатьох років вважали, що їхнє прагнення до миру відоме усім, і ніхто не боїться військової загрози з їхнього боку, а водночас ніхто не посміє вчинити нічим не спровокованої воєнної агресії.

5 травня 1939 міністр закордонних справ Польщі відповів Адольфу Гітлеру, виступаючи в парламенті. Він сказав тоді, серед іншого:

Мир є цінною та бажаною річчю. Наше покоління, скривавлене у війнах, безумовно, заслуговує на мир. Але мир, як і все на цьому світі, має свою ціну – високу, проте вимірну. Ми в Польщі не визнаємо миру за всяку ціну. Є лише одна річ у житті людей, націй і держав, яка безцінна. Йдеться про честь.

Міністр закордонних справ Юзеф Бек не належав тоді в Польщі до найбільш популярних політиків. У нього була лиха репутація і серед правих, і серед лівих. Однак ця його заява про ціну миру в категоріях першочергових вартостей гарантувала йому загальне визнання суспільства. З цією заявою солідаризувалися і права, і ліва опозиція, і польські євреї, і Церква, і селянство, робітники та інтелігенція. Польща, сказавши "ні", 1 вересня 1939 року стала першою країною Європи, яка вчинила опір агресії Гітлера. Пізніше вона аж до 8 травня 1945 року безперервно брала участь в операціях Другої світової війни, заплативши особливо високу ціну крові, найвищу в відсотках з-поміж усіх країн, які брали участь у війні. Проте досі немає жодного видатного польського історика чи письменника, хто б наполягав, наче Польща повинна бути інакше поводитися у 1939 році, не втягуватися у безнадійну боротьбу і – щоб продемонструвати свою волю до миру – капітулювати перед політичними вимогами Гітлера. Гітлер казав тоді, що йому йдеться лише про Ґданськ і незначне коригування кордону. Історики, в тому числі й німецькі, уже багато років, спираючись на збережені архівні документи, не мають сумніву, що йшлося не про це, а про завоювання Європи. Понад сорок років минуло від тих страшних, кривавих, але повчальних подій. Хто б відважився сьогодні оцінити політику Гітлера, навіть у період напередодні його відверто агресивних вчинків у 1938-1939 роках, як політику миру? Хто ж не вважає сьогодні сліпими тих, хто у своєму шляхетному прагненні до збереження миру за всяку ціну був ладний піти на будь-які поступки коштом слабких і малих, і то так довго, доки це не загрожувало їхньому власному спокоєві та комфортові? Хто б сьогодні оцінив тогочасну поставу польського уряду і польського суспільства (які були в даному випадку ідентичними) як ворожу мирові, як загрозу для миру в Європі та усього людства? Але тоді на це дивилися дещо інакше, насамперед у Франції. Безмежний егоїзм і прагнення зберегти не стільки мир, як власний спокій, призвели до того, що – як це було в 1939-1940 – одна з найпотужніших тоді у військовому сенсі країн Європи, Франція, взагалі не виявила бажання захищати свою свободу. Вона віддала перевагу спокоєві та комфорту в надії, що їх можуть гарантувати далекосяжні поступки. Французи, які воліли життя, аніж свободу, та спокій, аніж ризик, не хотіли вмирати ні за Судети, ні за Чехословаччину, ні за Ґданськ. Але, як наслідок, вони не захотіли вмирати і за Париж. Французька нація на чотири роки втратила свободу і понесла криваві жертви. Гідність їй пізніше повернула особа, яку спершу французьке суспільство та французький легітимний уряд вважали авантюристом, ба навіть зрадником, генерал Шарль де Голль, який – як і поляки – відхилив концепцію миру за всяку ціну.

Європейський пацифізм тридцятих років годі визнати просто виявом любові до миру, оскільки він був втілюваний некритично та ізольовано від реальної історичної ситуації, становив радше однозначний стимул для агресорів. Особи покрою Гітлера чи Сталіна вважав його просто виявом ідіотизму та корисної сліпоти західних суспільств.

Чи людство відтоді втямило, що не можна побудувати миру на ґвалті й насильстві щодо інших націй? Чи забута нині думка Черчілля, що "хто воліє мир понад честь, той спершу скуштує ганьби, а відтак війни"?

Мир, безсумнівно, є найціннішим благом людства. Ніхто не може прагнути його більше, ніж слабкі й малі, тобто саме ті, хто завжди є й залишатиметься під найбільшою загрозою. Але – як будь-яке благо, так само й мир повинен бути об’єктом турботи й зусиль щодо забезпечення сприятливих для нього умов. Ключовою проблемою є усвідомлення, чим мир є, а чим не є? Як підтримати змогу збереження миру і як її зміцнити?

Справжній мир може існувати лише в істині, справедливості та свободі. За інших передумов не може бути й мови про мир – щонайбільше, про запобігання військовим діям. Підтримання миру вимагає ретельного спостереження та вчасного розпізнавання нових спроб експансії та насильства. Воно вимагає ретельного прогнозування неминучих наслідків цих явищ для окремих людей, для громадського ладу, культури й цивілізації. Так само, як у випадку пошесної хвороби, коли постає загроза мирові, слід вжити ефективних профілактичних заходів. Концепція миру за всяку ціну, а отже для однієї групи людей, держав чи блоків держав є насмішкою над свободою і демократією. Не може бути й мови про так званий прагматизм, адже певний тип "урахування існуючих обставин" свідчить про готовність скоритися будь-якому насильству, а також злочинові та злочинному наказові. Він означає готовність до капітуляції перед агресією, попри наслідки цієї капітуляції для інших.

Те, що проповідники миру за будь-яку ціну вважають виявом розсудливості, прагматичного мислення, ба навіть любові до ближнього, є насамперед прихованою готовністю погодитися із тиранією, насильством, жорстокістю, а може й злочином, задля запобігання "більшому злу". Тим "більшим злом" мала б бути війна, яка, на думку глашатаїв подібних теорій неминуче вибухне та знищить людство, якщо воно категорично наполягатиме на захисті свободи й людської гідності. А тим часом саме брак свободи і обмеження прав людини, груп людей, слабших і менших націй спонукає до опору, ненависті, жаги помсти та агресії. Чимало історичних прикладів свідчать, що і вільні люди, і вільні нації меншою мірою піддані таким почуттям.

Не існує добрих чи поганих націй, але нації та держави мали в історії різний досвід. Для мене, як для поляка й історика, немає жодних сумнівів у тому, що доля Польщі й поляків завжди була пов'язана з ідеєю свободи, а особливої промовистості це набуло в останні два десятиліття. Ця ідея проявляється у внутрішній історії французького та англійського народів, вона відіграла значну роль у формуванні Сполучених Штатів. Проте несхоже, що з нею надміру пов’язана доля німецької нації, яка формувалася – особливо останнім часом – навколо ідеї держави. Навпаки, видається, що упродовж багатовікової історії серед німців не домінувало культурне поняття свободи. Зрозуміло, що власне Німеччина, які зазнавала кривавих жертв у нападницьких війнах в ім'я реальних або ілюзорних інтересів держави, тепер не готова на будь-які жертви. Проте постає неминуче запитання про те, чи люди, групи людей або нації, які не готові на жертви заради сповідуваних ідей, а також для пресвітлої ідеї миру та свободи, можуть бути вірогідними для інших. Не слід змішувати поняття миру і комфортного спокою. Одразу ж на гадку приходить стара приказка, що цілковитий спокій панує тільки на кладовищі, але це не той спокій вільних і щасливих людей, про який нам ідеться...

З покоління в покоління чимало людей у Європі – поляки, росіяни, євреї та інші – страждали й гинули, будучи переконаними, що сенс життя пов'язаний із ієрархією духовних вартостей і що буває вигідно прагнути до світу свободи та гідності для всіх. Вони припускали, може й наївно, що мільйони безіменних жертв у концентраційних таборах Гітлера та "Архіпелагу Ґулаґ" не можуть минутися марно. Лунала думка, що людство отямиться, і долю народів і націй не вирішуватиме сила і збройний потенціал (по суті, речі не відіграють тут морально обґрунтованої ролі, чи то у випадку звичайних озброєнь, чи то атомних, бактеріологічних, хімічних тощо).

Один із найвидатніших наших сучасників, обдарований непересічним даром розуміння основних проблем життя сучасного людства – Кароль Войтила, який народився у 1920 році, перші дев'ятнадцять років прожив в умовах свободи, упродовж наступних п'яти років – під німецькою окупацією, а відтак тридцять три роки в "реальному соціалізму "у Східній Європі, щоб у жовтні 1978 року очолити світову Римо-католицьку Церкву, – не випадково присвятив свою першу енцикліку Redemptor Hominis людині, її гідності та свободі. Він сказав, зокрема, що повага до прав людини в усьому світі

[...] є фундаментальною основою соціального та міжнародного миру, як про це заявили Іван XXIII, II Ватиканський Собор, а відтак Павло VI у докладних писаннях. Мир у кінцевому підсумку зводиться до пошани невід'ємних прав людини – мир є витвором справедливості, – а війна народжується із їх порушення, і поєднується завше із ще більшим насильством над цими правами. А якщо права людини зазнають порушень в умовах миру, то це є особливо болісним і з точки зору поступу незрозумілим виявом боротьби проти людини, чого неможливо погодити із жодною програмою, яка називає себе "гуманістичною". [...] Якщо, попри ці принципи, права людини по-різному порушують, якщо на практиці ми є свідками існування концентраційних таборів, насильства, тортур, тероризму та різних форм дискримінації, це мусить випливати із інших засновків, які підривають, а іноді мало не цілком знищують ефективність гуманістичних принципів цих сучасних програм і систем [Redemptor hominis 17].

Звісно, не випадково Іван Павло II в своїй проповіді на території колишнього концтаборі Освєнцим-Бжезинка 7 червня 1979 року сказав дослівно таке (про це рідко згадують у Польщі):

Ніколи одна нація не може розвиватися ціною іншої, ціною її залежності, завоювання, поневолення, ціною її смерті. Такими були міркування Івана XXIII і Павла VI про мир у сучасному світі.

Отож, згідно із глибшим розумінням папської думки, не існує справжнього миру без свободи людини, без поваги до людської гідності, без практичного визнання і втілення прав людини. А свобода людини цілком очевидно означає свободу від голоду, але й від страху, бо ж страх, одне з найсумніших явищ нашої доби, виявився у багатьох випадках найкращим інструментом гноблення людей. Страх також породжує агресію, а та, в свою чергу, стимулює почуття страху. Свобода від страху є, поруч зі свободою сумління та світогляду, свободою від голоду та економічною свободою – однією з так званих "великих свобод", сформульованих уже в серпні 1941 року в декларації воєнних цілей союзників по антигітлерівській коаліції у Другій світовій війні (Атлантична хартія). Із наївною, але прецінь по-людськи зрозумілою надією, мільйони людей в Європі, Америці та інших країнах чекали тоді втілення цих принципів. А тим часом відбулася конференція у Ванзее, яка вирішила долю шести мільйонів євреїв. Мільйони християн різних національностей – поляки, росіяни, югослави, німці – також стали трагічною жертвою безглуздої війни і нелюдськості.

Щойно коли ми усвідомимо собі це все, то зможемо зрозуміти, скільки відваги нам треба, щоб повірити в можливість глибокого перетворення людей. Але цьому немає жодної розсудливої альтернативи. Люди мусять трансформувати своє мислення так, щоби в систему їхніх вартостей як найбільша національна святість увійшло усвідомлення права на життя вільною людиною у вільному суспільстві.

Опубліковано у Frieden (Мюнхен), 1983