Що ж нам робити із опозицією?

Це лише перша постановка питання. Відповіді я не знаю і близько. Єдина аналогія, яка спадає на гадку, - Гітлер прийшов до влади в Німеччині демократичним шляхом, на виборах, які би визнала легальними кожна сучасна продажна європомийниця на кшталт ОБСЄ чи Ради Європи. Ліві, які йому протистояли, тобто соціал-демократи і комуністи, настільки ненавиділися навзаєм, що не створили противаги, хоча мали разом більшість, а помірковані праві "прагматично" пішли за придуркуватим "харизматом", який надсадно репетував на мітингах, а в самого не було копійки на партійну діяльність, і якби не несподівана перемога, то НСДАП неминуче б збанкрутувала.

І ще - про перспективи об'єднаної опозиції. Є такий вірш німецького пастора Мартіна Німьоллера, радикального націонал-консерватора, спершу антисеміта і прихильника нацистської партії, а відтак одного із засновників антинацистської Сповідницької Церкви (Bekennende Kirche), у 1937-1945 роках в'язня концтаборів у Заксенгаузені і Дахау. Існують різні версії вірша, опубліковані у його повоєнних мемуарах і статтях, тут я наведу приведену у Владислава Бартошевського:

Коли наці прийшли за комуністами, я промовчав, бо не був комуністом.

Потім настала черга євреїв, і я знову промовчав, адже не був євреєм.

Потім прийшли за профспілковими діячами, а я і тим разом промовчав – бо не був членом профспілки.

Потім прийшли за католиками, і я не заперечував, адже був протестантом.

Аж нарешті прийшли за мною – і не було вже нікого, хто б обстояв мене.